View other stetements      Back to   

Заключне слово
Президента України Л.Д.КУЧМИ
на науково-практичній конференції
"Нові політичні реалії України
на рубежі тисячоліть"

16 червня 2001 року

Шановні учасники конференції!

Природно і логічно, що наше зібрання відбулося під знаком уже недалеких етапних дат - 10-ї річниці проголошення незалежності України та 5-річчя від прийняття її Конституції.

Розглядаючи під цим кутом зору підсумки прожитого і зробленого, кожен з нас - незалежно від теми своєї доповіді чи виступу - намагався дати відповіді на запитання: як співвідноситься період, який залишаємо за собою, з тим, який маємо пройти; що чекає державу і суспільство попереду; як швидше і результативніше, уникаючи помилок і прорахунків, завершити перехід від пострадянських реалій до повноцінного демократичного державного устрою.

Знайти ці відповіді дуже непросто - бо непроста і доба, в яку вступив український народ десять років тому.

Я не претендую в заключному слові на охоплення всього масиву проблем, пов'язаних з тематикою конференції - це просто неможливо. Тим більше, що попереду доповідь до 10-річчя незалежної України.

Загалом поділяючи висловлені думки, хотів би дещо додати на їх розвиток, уточнити або посилити акценти.

Розпочавши зведення будівлі української державності, ми орієнтувалися на створення демократії за найвищими цивілізаційними зразками. То було скоріше емоційне прагнення, підсвідома реакція на довгі роки і десятиліття тоталітарних обмежень та утисків, ніж чіткі програми дій чи ясне бачення шляхів, якими треба йти.

Тоді, на світанку незалежності, превалювали і, як це не парадоксально виглядає зараз, співіснували два діаметрально протилежні підходи до орієнтирів, цілей та перспектив державотворення і суспільного поступу.

З одного боку, було постійне озирання назад, в історію або недавнє минуле, де все здавалося таким звичним, надійним та усталеним порівняно з тим невідомим і незвіданим, що чекало за крутим поворотом буття. Багато кому просто не вірилося, що це минуле відійшло вже назавжди і безповоротно.

А з іншого боку, і це стосувалося перш за все значної частини українських інтелектуалів, політикуму, мали місце революційне нетерпіння і забігання вперед, прагнення досягти всього і відразу, не рахуючись ні з чим і перескакуючи через обов'язкові і неминучі, як це виявилося вже незабаром, еволюційні щаблі.

Багато в чому це йшло від безоглядного прагнення копіювати зарубіжний досвід, хоча об'єктивно він не підходив до наших тодішніх умов.

Життя за десять років багато чому нас навчило, і головний з його уроків я вбачаю в тому, що політичний романтизм поступився місцем політичному прагматизмові.

Свого часу завищені очікування передалися чи не всьому суспільному загалу. Вони не справдилися і не могли справдитися через непереборні об'єктивні обставини.

Надто вже численними, гострими і багатогранними були проблеми, з якими зіткнулася незалежна Україна - як задавнені, успадковані від попередньої системи, так і нові, здетоновані тектонічними зсувами в суспільстві, політиці та економіці, у повсякденному житті.

Усе це так, але не здійснені надії та сподівання породили у значної частини людей настрої розчарування та апатії. Багато хто почав пов'язувати погіршення умов життя зі здобуттям Україною незалежності і державності, хоча жодних підстав для такого висновку не було і немає.

Як зазначив член-кореспондент Національної академії наук В.Ворона, особливість нинішнього психологічного стану суспільства можна визначити тезою "Україна - держава невдоволених".

Це треба визнати і враховувати в судженнях, оцінках та висновках.

Але водночас не можна не визнати й інше. Історія ще не бачила настільки раптового, одномоментного і тотального зламу політичної системи, державного устрою та укладу життя, не знає прецедентів переходу до нової епохи у такому діапазоні - від жорстких адміністративно-командних рамок тоталітарного режиму до демократичного суспільства з відкритою ринковою економікою. Не можна порівнювати нас і з постсоціалістичними європейськими країнами, у яких були зовсім інші стартові умови.

Подібного досвіду в людства, а отже, і в нашого народу не було, а визнані вітчизняні й зарубіжні наукові авторитети не змогли запропонувати реалістичних концепцій та програм перетворень таких масштабів і такої глибини.

Це основні причини, через які суспільно-політичні та економічні процеси на початковому етапі державотворення розвивалися значною мірою стихійно. Я підтримую Б.Гаврилишина, який торкнувся питання саморегулюючої ролі ринку.

І за таких умов протягом цієї фази перехідного періоду, яка завершилася 1996 року прийняттям Конституції, було сформовано основні засади нового суспільного устрою, завершено трансформацію України із складової частини колишнього Союзу на самодостатній організм з власними економікою, фінансово-грошовою системою, владними структурами, збройними силами, політичними та культурно-освітніми інституціями - тобто всіма необхідними атрибутами державності.

Одночасно було закладено основи громадянського суспільства, політичним відповідником якого стала багатопартійність.

До найбільших здобутків і найвагоміших результатів цього етапу я відношу той факт - і вже говорив про це на відкритті конференції - що численні і гострі протиріччя та ускладнення, які загрожували перерости у політичну кризу чи відкриті конфлікти в суспільстві, були подолані без порушення громадянського миру і демократичних принципів.

Так що на користь еволюційного шляху висловилося саме життя. І цей урок усім треба запам'ятати на майбутнє.

Наступна, друга фаза перехідного періоду, на жаль, розпочалася з поглиблення кризових явищ у соціально-економічній сфері, суперечностей між законодавчою та виконавчою гілками влади, які набули перманентного характеру.

Це, крім усього іншого, істотно ускладнило формування правового поля держави на засадах, визначених Конституцією. Протягом 1996-1999 років не було прийнято жодного з кодексів, не вдалося розпочати адміністративну та судову реформи, концептуально наблизитися до реформування адміністративно-територіального устрою. Це наочно показав у своєму виступі Р.Безсмертний.

Законодавча гілка влади не спромоглася створити цілісну і якісну правову базу економічних та соціальних перетворень, а виконавча - не забезпечила достатньо ефективної реалізації навіть прийнятих законів. Не було створено належних умов для постійного і конструктивного діалогу влади і держави з суспільством, у якому "законсервувався" ідейний та політичний розкол.

Ми й донині стикаємося з різними виявами цього розколу - як у відкритих, часом досить гострих, так і у прихованих формах. У разі посилення суспільної напруги вони відразу ж дають рецидиви ворожнечі і протистояння, актуалізують протиріччя, які вважалися вже ніби подоланими.

Ми зіткнулися з цим наприкінці минулого року. Давайте разом пригадаємо, як розгорталися тоді події.

Після президентських виборів 1999 року, на яких більшість громадян України висловилася за продовження курсу на демократичні перетворення, на європейський вибір, політична ситуація у країні відчутно поліпшилася. За підтримки реформаторських сил вдалося зробити важливі і результативні кроки в економіці, зокрема аграрному її секторі, розпочати адміністративну реформу. Вперше в історії незалежної України у парламенті сформувалася більшість, що позитивно вплинуло на темпи і якість законотворчого процесу.

Особливо слід відзначити зростання довіри до влади, більш ніж переконливо підтверджене результатами референдуму 16 квітня 2000 року.

Але якраз ця обставина і найбільше злякала опонентів Президента та його курсу.

У цьому, і тільки в цьому реальні причини, мотиви та джерела "касетної" провокації. Результат - гострий політичний конфлікт, руйнування парламентської більшості, урядова криза, організовані й оплачені акції громадянської непокори.

Треба чітко розуміти, що саме тоді, а не на етапах свого виникнення, становлення та утвердження українська державність вперше опинилася перед реальною загрозою.

Не скидаючи з рахунку зовнішній чинник, я залишаюся при переконанні, що в цій ситуації найбільшого удару по нашій державі, її міжнародному авторитету та престижу завдали якраз самозвані "рятівники нації".

Події останніх років висвітлили вузлову проблему, розв'язання якої визначає сенс завершальної фази перехідного періоду в Україні. Це максимальне узгодження, збалансованість між політичними та економічними реформами. Поділяю думку академіка В.Гейця про те, що нам не вдалося забезпечити структурні реформи в економіці насамперед через політичні причини, несинхронність політичних та економічних реформ.

Цю тенденцію особливо наочно ілюструє перебіг адміністративної реформи. Вона зупинилася на півдорозі, обмежившись лише скороченням кількості міністерств та інших органів, деклараціями про зменшення чисельності державного апарату, причому не завжди продумане і виважене.

Нині існує і посилюється об'єктивна необхідність у переході до якісно нової фази суспільно-політичного розвитку.

Ключова ланка процесу трансформації пострадянської демократії - у всебічному реформуванні політичної системи.

Це справа всеохоплююча, якісно нова та винятково складна, і здійснювати її слід на основі пошуку власної ідентичності. Нам треба остаточно відмовитися від так званої копіювальної парадигми, механічного і некритичного наслідування зарубіжного досвіду - уже хоча б з тих причин, про які тут говорили.

Це, зрозуміло, не означає ігнорування порад наших закордонних партнерів. Але порад предметних, своєчасних і коректних, а не загальних настанов і закликів, надто категоричних рекомендацій і критики, не співвіднесеної ні з об'єктивними законами суспільного розвитку, ні з сучасною українською дійсністю.

Виробити шляхи трансформації, в тому числі політичної, можна лише на основі глибокого аналізу практичного досвіду та науково вивірених прогнозів. Тобто йдеться про розробку проекту політичної реформи з чітко окресленою метою, визначеними етапами, напрямами, засобами та термінами реалізації завдань. Він має бути всебічно обгрунтованим, реалістичним і водночас масштабним та амбітним - подібно до того, як це було, скажімо, у Німеччині (об'єднання країни) чи Іспанії (консолідація нації).

Життєво необхідно, щоб цей політичний проект здобув підтримку в народі, мав широку соціальну базу.

На цю мету повинні сповна попрацювати і наслідки нашої конференції.

Що передбачає, крім усього іншого, глибоке, творче і відповідальне осмислення головних політичних уроків перехідного періоду.

На чільне місце серед них я ставлю урок "конституційної ночі". Сьогодні навряд чи хто заперечуватиме, що Конституція заклала підвалини нашого державного устрою, утвердження реальної демократії, піднесла міжнародний авторитет України, справила благотворний і довготривалий вплив на всі сфери суспільного життя.

Разом з тим реалії суспільного розвитку з моменту прийняття Основного Закону постійно нагадують, що він все ж є не вершинним досягненням державницької думки, а результатом політичного компромісу, так би мовити, "мистецтва можливого".

Цей компроміс був започаткований підписанням у червні 1995 року Конституційного Договору між Президентом і Верховною Радою, що дало змогу зняти гостроту політичного протистояння і розпочати нормальний конституційний процес.

Нагадаю, що робоча група Конституційної Комісії розробила у 1995-1996 роках проект Конституції як цілісного й узгодженого правового документу. Однак у такому вигляді Конституція не була прийнята, і це стало ще одним з наслідків політичного протистояння у парламенті.

Розв'язувати черговий "гордіїв вузол" довелося главі держави своїм Указом про проведення всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції. Це спонукало депутатський корпус довести конституційний процес до кінця в авральному режимі.

Та пам'ятна ніч мала не тільки позитивні наслідки - з Конституції вилучили ряд принципових положень, що зумовило її половинчастість, заклало суперечності, які постійно і дедалі виразніше дають про себе знати. Значною мірою була порушена внутрішня логіка основоположного законодавчого акту, в тому числі й особливо - у частині, що стосується повноважень і функцій гілок влади, взаємовідносин між ними.

Якщо статті Конституції, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, могли б слугувати зразком чіткості і вичерпності, то з деякими іншими ситуація протилежна. Неповнота, недосконалість конституційно визначеного механізму організації влади постійно провокують суперечності і конфлікти між законодавчою та виконавчою її гілками.

За всієї нашої схильності до персоніфікації не слід шукати основні причини конфліктів між гілками та органами влади в особистостях. Певні розходження між Президентом, парламентом та Урядом були, є і будуть. Вони є практично у всіх країнах світу. Але вся річ у механізмах, які б дозволяли цивілізовано їх владнати, виводити у конструктивну площину.

Нинішня Конституція таких механізмів, системи стримувань та противаг не передбачає.

А якщо називати речі своїми іменами, то за дискусіями навколо розподілу влади, відносин між її гілками і всього іншого іде, як правило, хитра і підступна гра. Головною мішенню політичного обстрілу обрано діючого Президента.

Окрім того, визначена Основним Законом політична система виявилася неспроможною оперативно реагувати на дестабілізаційні вияви та чинники, що показали і відомі події останніх місяців.

Напрошується логічний висновок: поважаючи і виконуючи Конституцію, треба думати над її удосконаленням. Це потрібно не заради якихось конкретних посадових осіб чи гілок влади, а перш за все і виключно - заради народу і держави. Робити вигляд, що такої проблеми не існує, або зводити все до половинчастих, паліативних рішень було б великою провиною перед Україною, її майбутнім.

Погоджуюся з оцінками, висловленими академіком Ю.Шемшученком стосовно "конституційної ночі", неприйняття Верховною Радою конституційних законів і нестабільності чинного законодавства, нереформованості судової системи, єдиним нововведенням у якій є Конституційний Суд. В зв'язку з цим є справді гострою потреба у створенні єдиного законодавчого центру, зміцненні юридичних служб міністерств.

Зрозуміло, цей процес внесення змін до Конституції дуже непростий як у політичному, так і правовому аспекті. Він потребує безпомилкового і вичерпного прогнозу можливих наслідків та узгодження таких змін з іншими положеннями Конституції, і, безумовно, відпрацювання механізмів практичної реалізації намічених кроків.

Якщо й вести мову про конституційну реформу, то їй треба надати комплексного, системного характеру і ні в якому разі не потурати ініціативам щодо внесення часткових, невмотивованих змін на догоду тим політичним силам, які намагаються використати об'єктивну потребу в удосконаленні Основного Закону у своїх егоїстичних цілях.

Щоб уникнути поспіху, кон'юнктурності, які можуть надто дорого обійтися, варто прислухатися до думки про необхідність запровадження тимчасового мораторію на втручання в Конституцію. Його часові межі залежатимуть від того, наскільки швидко наші правники зуміють розробити і запропонувати цілісну систему таких змін, які відповідали б потребам дальшого розвитку державотворчих процесів і були сприйняті більшістю громадян.

Другий урок перехідного періоду - це урок Всеукраїнського референдуму. Проведений з народної ініціативи, він, власне, був першим кроком на шляху конституційної, а відтак і політичної реформи загалом.

У разі втілення в життя його результатів можна було б сподіватися на істотне підвищення ефективності діяльності парламенту, створення інституційних передумов для конструктивної співпраці законодавчої і виконавчої гілок влади.

Антиреформаторські сили фактично зірвали імплементацію результатів референдуму. Цим, по-перше, було проігноровано волевиявлення переважної більшості громадян України, і, по-друге, відкладено на невизначений час розв'язання проблем, які вже просто не можуть чекати.

Ми будемо здійснювати політичні реформи, це однозначно. Здійснювати на основі стратегічних підходів, чіткого визначення пріоритетів, принципів та цілей суспільно-політичного розвитку. Я поділяю думки щодо цього, висловлені на конференції, зокрема професором В.Погорілком.

Третій урок - це історія створення і руйнації парламентської більшості.

З її сформуванням на початку минулого року практично вперше за часи незалежності України стосунки Верховної Ради з Президентом і виконавчою владою відчутно додали в конструктивізмі та результативності. Однак тривало це недовго. І з тієї, зокрема, причини, що більшість не зуміла принципово визначитися щодо свого концептуального об'єднавчого стрижня. В її діяльності здебільшого переважали ситуативні чинники, посилювався вплив інтересів конкуруючих політичних та фінансово-політичних груп.

А відповідно у парламенті з'явилися нові, різновекторні "центри тяжіння".

Заради справедливості треба сказати, що й Уряд, який отримав на перших порах значний кредит довіри, також не виявив потягу, здатності, а може, й бажання до постійної співпраці з більшістю. Недостатня узгодженість дій з парламентськими фракціями, а інколи й відверто політиканська позиція декого з членів Кабінету Міністрів значно звузили поле парламентської підтримки Уряду і врешті-решт призвели до його відставки.

На моє переконання, формування сталої і дієздатної парламентської більшості повинно залишатися на порядку денному як один з найефективніших засобів стабілізації обстановки у Верховній Раді і всьому суспільстві, прискорення та поглиблення перетворень.

Водночас досвід засвідчує, що повноцінне функціонування більшості можливе лише тоді, коли вона інституйована на чітко визначеній правовій основі. Спроби ж обмежити цю базу лише ідеологією чи політичною доцільністю несуть в собі загрозу аморфності, нестійкості і перспективу самоліквідації, що ми й бачили.

Нарешті, ще один урок перехідного періоду - це вже згадана так звана "касетна справа". Гадаю, нині вже ні в кого немає сумніву у провалі розрахунків її ініціаторів.

Так, були відчайдушні спроби розбурхати суспільство, щедре фінансове підживлення брутальних акцій і цинічно-театральних дійств. Було, констатую це з прикрістю, і безпрецедентне за своїми формами зовнішнє втручання.

Однак сьогодні цю сторінку можна вважати практично перегорнутою. Але, підкреслю це особливо, не забутою. Адже загроза розколу якщо не суспільства, то принаймні політичного середовища, була цілком реальною. І сьогодні ніяк не вгамовуються ті, хто хотів би її реанімувати.

Тут я вважав би за потрібне зробити такі висновки.

Перший: треба законодавчо убезпечити державу і суспільство від посягань на саме їх існування, на громадянський мир.

Другий: всіма силами і засобами сприяти виробленню в суспільстві імунітету проти політичного екстремізму і соціальної демагогії, створенню навколо них атмосфери загального несприйняття та осуду.

Третій: політична система повинна забезпечувати оперативні, узгоджені дії владних структур у подібних ситуаціях, передбачати правові механізми розв'язання суперечностей та протидії намаганням дестабілізувати ситуацію незалежно від того, звідки вони походять - зсередини країни чи іззовні.

У цьому контексті дозволю собі зауважити, що у документах авторитетних міжнародних організацій, зокрема Декларації ООН 1981 року про недопущення інтервенції та втручання у внутрішні справи держав міститься заклик до країн-членів ООН утримуватися від будь-яких наклепницьких кампаній та образливої пропаганди, визнається право боротися проти розповсюдження викривлених повідомлень, які можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи.

Не хотілося б думати, що ці документи невідомі, припустимо, у Раді Європи та інших міжнародних структурах, які в цілому ряді випадків ставляться до України з явною упередженістю і дотримуються стосовно неї подвійних стандартів.

Політична і соціальна неструктурованість, невиразність інтересів основних соціальних груп, відсутність авторитетних і впливових партій, які репрезентували б ці інтереси у політичній сфері, є підгрунтям і живильним середовищем для поширення радикальних, екстремістських поглядів і гасел, фактично безперешкодного застосування "чорного піару", маніпулятивних політичних технологій.

Привертає до себе увагу і той парадоксальний на перший погляд факт, що у складі так званої опозиції зімкнулися діаметрально протилежні, неспівставні за своєю ідеологією і навіть за політичною тактикою сили - ліві з праворадикалами, центристи з екстремістами. Чи не такі випадки мав на увазі відомий бард Олександр Галич, якому належить афористичний вислів: "Будь-який рух вправо починається з лівої ноги"?

Їх згуртувала не близькість політичних позицій, а зовсім інше - прагнення реваншу, захоплення і перерозподілу влади незаконним, неконституційним шляхом. А під прапором оновлення суспільства тривали і тривають спроби не усунути, а закріпити і поглибити вади нашої політичної системи.

Цілком слушно говорилося на нашому зібранні про те, що не всі громадяни України відчувають свою затребуваність та відповідальність за долю держави.

Тут, безумовно, дається взнаки недосконалість, якщо не відсутність механізмів впливу громадськості на прийняття політичних рішень, реальних засобів контролю за діями владних структур, як це має місце у розвинених демократіях. Є дистанціювання народу від влади, недовіра до її інституцій, що треба визнати прямо і чесно.

Ставлю це у вину і владним структурам, які не забезпечують належної відкритості та прозорості своєї роботи, розцінюють звернення людей як зайвий клопіт, а до громадських об'єднань ставляться як до небажаних прохачів.

Треба залучити людей у простір реальної політики, наблизити до процесу вироблення та прийняття відповідальних державних рішень. Розглядаю це як важливу передумову утвердження в Україні повноцінного громадянського суспільства.

Як вам відомо, я підтримав ініціативу відомих громадських діячів, учасників правозахисного руху 60-80-х років щодо створення Всеукраїнської громадської ради, яка попередньо розглядатиме проекти правових актів та інших державних документів. Безумовно важливим і потрібним кроком вважаю створення робочої групи з опрацювання пропозицій щодо відкритості й прозорості діяльності влади, яку очолює глава Адміністрації Президента.

На моє тверде переконання, необхідно поставити справу так, щоб політична стабільність, мир і спокій у державі та суспільстві не залежали від якихось випадкових, суб'єктивних факторів, від чийогось бажання чи небажання, а базувалися на надійних інституційно-правових гарантіях.

Говорячи про пріоритетні напрями політичної реформи, я відношу до них насамперед докорінні зміни у системі влади.

На мій погляд, тут багато важить такий принциповий момент. Історія розпорядилася так, що більшість рис політичної системи, які ми вважаємо рудиментами радянського устрою, зокрема в частині організації влади, значно посилилися, а подекуди й сформувалися якраз напередодні здобуття Україною незалежності, тобто у 1989-1991 роках.

Однією з таких особливостей був вихід на перші ролі Верховної Ради та представницьких органів на місцях, що по суті перебрали на себе функції ЦК та місцевих партійних комітетів.

Під цим кутом зору виглядають резонними висновки деяких вітчизняних істориків стосовно того, що держава тоді перестала бути тоталітарною, але ще залишалася радянською. Далі, у процесі демократичних перетворень, довелося мати справу як з пережитками тоталітаризму, так і з сформованими вже на власному українському грунті феноменами, які увійшли у протиріччя з загальноприйнятим у розвинених демократіях принципом розподілу влади. І хоча більшість проблем у стосунках між органами влади на конституційному рівні вже розв'язано, деякі з них залишаються і заважають нормальному функціонуванню державного організму, вносять зайву напругу в суспільство.

Мова, насамперед, про інституційні підвалини створення дієздатного парламенту та формування відповідального уряду, які зобов'язані гармонізувати свої стосунки та поглиблювати порозуміння між собою.

Шлях до створення системи політично відповідальної виконавчої влади - сформування постійно діючої парламентської більшості, яка має отримати важелі впливу на формування Кабінету Міністрів і разом з ним взяти на себе відповідальність за соціально-економічну ситуацію в державі.

Ще один істотний, на мій погляд, момент. Виходячи з того, що за нинішніх умов виникнення однопартійної парламентської більшості навряд чи можливе, очевидно, постане потреба у формуванні коаліційного уряду. Але сьогодні говорити про коаліційність Кабінету Міністрів, який очолив А.Кінах, було б передчасно.

Аксіомою є те, що принцип розподілу влади не вступає у протиріччя з вимогою її єдності, координації та узгодження дій на всіх рівнях і у всіх ланках. Забезпечувати це покликаний всенародно обраний глава держави.

У нас дехто полюбляє нарікати на те, що у Президента надто широкі повноваження. Дозволю собі спитати: а що він може сьогодні зробити у разі, якщо парламент не може чи не хоче сформувати більшість, дати згоду на призначення прем'єр-міністра чи прийняти бюджет?

Якщо Верховна Рада не забезпечує виконання таких, можна сказати, святих обов'язків, то за свою неспроможність, невміння чи небажання вона повинна нести всю повноту відповідальності - аж до розпуску, як це знову ж таки прийнято практично у всіх країнах світу.

Багато розмов, дискусій, у тому числі й у цій залі, викликав Указ "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні". Особливо в частині визнання міністрів політичними постатями і введення інституту державних секретарів.

При цьому часто застосовується популярний серед недобросовісних опонентів прийом: приписати іншій стороні те, чого вона і в думці не мала, а потім з усією енергією все це громити.

Саме так робиться стосовно міністрів та держсекретарів - їх апріорно, ще задовго до початку спільної роботи, вже зіштовхують лобами, ввергають у перманентну і безкомпромісну боротьбу. Хоча насправді ставиться за мету реальне розмежування адміністративних і політичних функцій, стабілізація обстановки і морально-психологічної атмосфери у державному апараті, забезпечення спадковості і наступності в його роботі.

Я надаю великого значення реформуванню правоохоронної системи. Основний курс тут взято на переорієнтацію з каральних функцій на партнерство, взаємодію з громадянами та їхніми об'єднаннями у забезпеченні прав і свобод людини, боротьбі зі злочинністю, підвищення рівня правової свідомості та правової культури.

Це теж дуже важлива і невід'ємна складова утвердження реальної демократії.

Реформування політичної системи передбачає і забезпечення повноцінного представництва регіональних інтересів у вищому законодавчому органі держави. А це проблеми двопалатності парламенту, балансу повноважень між центром і областями, взаємовідносин між органами виконавчої влади й місцевого самоврядування. І не тільки. Оптимум у форматі "центр - регіони" значною мірою залежить від виборчого законодавства.

Потребують вирішення на правовому рівні питання співпраці органів влади та місцевого самоврядування у здійсненні державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, охорони навколишнього середовища, повнішого задоволення інтересів та потреб національних меншин у місцях їх компактного проживання. Не можу не згадати і про такі давно наболілі проблеми, як удосконалення міжбюджетних відносин та зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування, без чого неможливе реальне підвищення його ролі.

У нас досі немає постійного, а головне, результативного зворотного зв'язку між центральними і регіональними органами влади, що переходить у втрату будь-яких контактів, принципові розбіжності в оцінках, планах та діях. Я акцентував на цьому увагу розробників проекту Концепції регіональної політики. Її вже затверджено, зараз напрацьовуються пропозиції щодо реформи місцевого самоврядування.

Водночас хочу застерегти від непродуманих підходів і надто поспішних, імпульсивних рухів у цій сфері.

Одна з цілей, на які зорієнтована реформа політичної системи, є прискорення розвитку громадянського суспільства та його інституцій. Це, насамперед, підвищення ролі політичних партій як представників громадянського суспільства у стосунках з владою. На жаль, поки що про це доводиться говорити лише у майбутньому часі. Переважна більшість партій є замкнутими на самих собі, незалежними від суспільства структурами, призначення яких зводиться до проведення у владу своїх лідерів або прикриття їхньої комерційної діяльності.

Навіть маючи тривалий час своїх посланців у парламенті, деякі партії так і залишилися представниками не суспільних верств, а своїх бізнесово-кланових, корпоративних інтересів чи власних політичних амбіцій. Відповідно піднесення їх до рівня повноцінних учасників політичного процесу входить до чільних засад реформування політичної системи.

Як відомо, Верховна Рада прийняла закон про політичні партії. Він мав численні недоліки, багато в чому мене не влаштовував, але все-таки був підписаний. Однак ще треба багато працювати над його удосконаленням, якщо хочемо мати прискорене і реальне політичне структурування суспільства, зміцнення та консолідацію політичних партій, визначення не лише їхніх прав, а й обов'язків, відповідальності перед суспільством.

Погоджуючись з міркуваннями народного депутата Г.Крючкова, вважаю принципово необхідним доповнення закону розділом про опозицію, оскільки її мають представляти саме організовані і легітимізовані, а отже, знову ж таки відповідальні перед суспільством політичні сили. Не виключаю й прийняття окремого закону з цього питання. А то опозиційність чи неопозиційність у нас часто залежать виключно від того, обіймає якусь владну посаду той чи інший партійний діяч чи ні. Буває й так, що моментом переходу в опозицію автоматично стає позбавлення цього поста. Така, з дозволу сказати, політична принциповість.

Тепер конкретніше щодо виборчого законодавства. Навколо нього останнім часом теж не бракує гострих дискусій і, як це у нас вже прийнято, надмірної заполітизованості.

Сутність не в абстрактному порівнянні переваг чи хиб мажоритарної, пропорційної і змішаної виборчих систем. Усе це має робитися у тісному взаємозв'язку з політичними та іншими реаліями і завданнями, які належить реалізувати.

Якими бачу ці критерії?

Виборча система повинна, по-перше, забезпечувати достатнє і справедливе представництво інтересів різних соціальних верств і вимогливу селекцію їхніх представників, здатних виражати та захищати ці інтереси. Другий ключовий критерій - дієздатність сформованого на цій основі парламенту, що можливе за умови створення в ньому сталої більшості. По-третє, виборче законодавство має забезпечувати відкритість і прозорість усіх процедур, можливості для ефективного громадського контролю за їх перебігом.

Не остання роль при виборі конкретної виборчої моделі належить і політичним традиціям, рівню політичної культури електорату. Тут важко не погодитися з головою Центрвиборчкому М.Рябцем. Наприклад, підвищення ролі партій у виборах можливе не лише за пропорційної системи, як дехто собі уявляє. І вже зовсім нікуди не годиться практика, коли законодавство змінюється до чергових виборів і мало не кожна політична сила і кожен потенційний кандидат силкуються підлаштувати ці правила гри під себе.

Дещо повторюся, але знову торкнуся питання, яке істотно характеризує рівень розвитку демократії та громадянського суспільства. Це - політична опозиція, умови її виникнення, формування та діяльності.

Наявність опозиції є наслідком і породженням розбіжностей в інтересах та поглядах різних соціальних верств і політичних сил. Об'єктивно це не завжди сприяє зміцненню політичної стабільності, злагоди й порозумінню в суспільстві. Але, зрештою, як сказав Гегель, з протиріч "витканий" світ. Сутність у тому, як забезпечуються легітимні канали вираження альтернативних поглядів і яких форм набирає відповідно до цього самовираження тих, хто опинився у таборі політичної меншості.

Не є предметом дискусії теза про те, що опозиція повинна мати можливість не лише висловлювати альтернативні погляди та думки, а й бути повноцінним і рівноправним суб'єктом політичного процесу. Мені приємно, що цю тезу, наскільки можна судити з виступів народних депутатів Г.Крючкова і С.Терьохіна, поділяють представники і лівих, і правих сил.

Водночас не менш важливою стороною правового унормування статусу опозиції є вимоги до неї самої. Тобто це не може бути незгода з владою як самоціль, контрпродуктивне фрондерство або щось набагато гірше і небезпечніше, що вже продемонстрували Україні і світові екстремісти під партійними прапорами.

У всьому цивілізованому світі сили, які відносять себе до опозиційних, зобов'язуються не вдаватися до неконституційних форм протистояння, сприймають владні інституції не як ворога, а як опонента або й партнера.

Влада і опозиція мають відчути взаємозалежність і діяти в суворій відповідності з законами, у межах закріплених ними прозорих схем. Це необхідна передумова формування і підтримання такого ступеня соціальної гармонії, за якого досягається баланс між владними структурами з одного боку і соціальними групами та індивідами з іншого.

Втім, завдання формування та розвитку громадянського суспільства набагато ширші і багатопланові. Нині виразно проглядаються ознаки початку якісно нового етапу його становлення. Настав час переходити від інституціалізації структур громадянського суспільства, чим ми досі переважно займалися, до повноцінного виконання ними своїх функцій.

Громадські організації мають стати реальними каналами представництва всього розмаїття суспільних інтересів, посередниками між їх носіями і владою. А структури виконавчої влади, у свою чергу, повинні вчитися поступовому делегуванню цим організаціям частини своїх повноважень.

Затверджуючи своїм Указом Комісію зі сприяння розвитку громадянського суспільства, я виходив з досвіду розвинених демократій, де це суспільство завжди виростає "знизу", а обов'язок держави - всіляко сприяти цьому процесові. Але вона може і має право розраховувати на зустрічний рух - з боку партій, громадських формувань, усього народу.

Останнім часом ми багато говоримо про вищу актуальність проблем, пов'язаних зі свободою слова, інформаційною політикою.

Сьогодні потрібні не декларації і не ридання, а розумні, цивілізовані правила поведінки як влади стосовно суб'єктів інформаційної сфери, так і їх самих. Пам'ятаймо блискучий афоризм Марка Твена: Бог дав Америці два великих блага - демократію та свободу слова - і достатньо здорового глузду, щоб не використовувати їх беззастережно.

У контексті проблематики нашої конференції я виділив такий важливий блок, як стан суспільної свідомості і завдання консолідації нації.

Можна виокремити щонайменше три групи психологічних чинників, які істотно впливають сьогодні на перебіг політичних подій в Україні. Перша - це чинники, так би мовити, набуті історично. Поряд з позитивними рисами, які здавна вирізняють українців - працьовитістю, хазяйновитістю, терпеливістю, толерантністю, турботою про родину і ще багатьма іншими, які довелося б надто довго перелічувати - є, скажімо, й такі. Це інертність, пасивність у громадських справах, до всього, що безпосередньо не стосується тебе й твоєї сім'ї. Тут і наша горезвісна отаманщина, суміш індивідуалізму та егоїзму, надто приземлений, утилітарний прагматизм. А також, що не зайво відзначити, надмірна довірливість, піддатливість перед зовнішніми впливами, пристосуванство.

Можна погодитися також з висловлюваною в пресі думкою про те, що в менталітеті української інтелігенції закріпилися успадковані від різночинського руху часів Російської імперії стереотип змовництва, захоплення політичним тероризмом, культом революційної дії, анархічного, нігілістичного ставлення до державної влади, закону і права. Усе це час від часу реанімується в тих чи інших формах у нашому політичному житті, накриваючи і розмиваючи острівці демократичних перетворень.

До другої групи психологічних чинників належать ті, що генетично пов'язані з недавнім тоталітарним минулим. Впродовж десятиліть у багатьох людей сформувалися безініціативність і соціальна безпорадність, подвійна мораль, звичка покладатися на патерналістську опіку держави і водночас не довіряти їй, постійно її обдурювати. З того ж джерела народ і його політична еліта винесли деформацію або й атрофію історичної пам'яті, ірраціональну віру у всесилля "вождів", очікування на прихід "месії", який візьме на себе вантаж усіх проблем і миттєво їх вирішить.

А водночас за радянських часів фактично зруйнований генетичний код господаря-власника, що особливо помітно нині на селі, де розгорнулися глибокі перетворення. На жаль, одержання селянами документів про право власності на землю ще далеко не скрізь і не завжди трансформується у почуття господаря. Потрібні психологічна перебудова, набуття реального досвіду користування правом власності на землю та засоби виробництва.

Та, мабуть, найдошкульнішим психологічним залишком тоталітарної доби є чи не повсюдна втрата почуття відповідальності. З гідною кращого застосування винахідливістю її уникають на всіх рівнях суспільної ієрархії, намагаючись будь-якими способами перекласти на того, хто стоїть бодай на один щабель вище. Як наслідок, на місці тоталітарної системи виникає система тотальної безвідповідальності.

Нарешті, третя група психологічних чинників політичного життя - це ті, що породжені вже нинішнім, перехідним станом українського суспільства. Головна проблема тут не тільки і, можливо, не стільки в суспільних змінах як таких, а передусім у темпах їх здійснення, "спресованості" історичного часу.

Ми нерідко нарікаємо на повільність трансформаційних процесів в економіці. Але будь-які оцінки - справа відносна. За історичними вимірами економічні перетворення у країнах колишнього Союзу відбуваються так швидко, що їхні суспільства просто не встигають виробляти ні морально-етичних, ні політико-правових, ні соціально-психологічних противаг негативним тенденціям, якими ці трансформації неминуче супроводжуються.

Сформована за умов первісного нагромадження капіталу психологія легкого успіху, "шалених грошей" екстраполюється і на політичну сферу. А це, у свою чергу, спричиняє появу таких парадоксальних витворів нашого політичного бомонду, досі не відомих світовій політичній думці, як партії-холдинги, що нашвидкоруч вибудовуються за логікою бізнес-планів, а потім блукають політичними манівцями у пошуках прийнятної ідеології і хоча б якогось електорату.

З іншого боку, трансформаційні процеси з надлишком продукують настрої соціальної апатії, маргінальності, зневіри, розгубленості, так званої втоми від реформ. На цьому і намагаються паразитувати політики та політичні сили, у яких немає за душею нічого, крім безмежного популізму і марнослів'я, легких і порожніх обіцянок.

Не можна скидати з рахунків і того факту, що в суспільстві, яке трансформується, залишається чимало людей "ображених", з нереалізованими життєвими планами та кар'єрними устремліннями. У цьому середовищі формується специфічна психологія політичного реваншу. Вона властива також і тим, хто легко нажив капітали, а тепер боїться їх втратити, або рветься до керма, аби їх нажити.

Я кажу про все це не для того, щоб стверджувати, ніби нашому суспільству чужі демократичні традиції. Це було б абсолютною неправдою. Недоторканність прав людини, розвиток місцевого самоврядування, необхідність узгодження національного відродження із загальнолюдською мораллю, поєднання приватновласницької економіки з вимогами соціальної солідарності є найціннішими гуманістичними надбаннями української політичної думки. Однак так само очевидно і те, що ці традиції значною мірою забуто і занедбано.

Суперечливий стан суспільної свідомості виявляється у підходах не лише до внутрішніх проблем, а й до зовнішньої політики України. Керівництво держави критикують за її багатовекторність. Але якщо різновекторними будуть наші світоглядні орієнтири, то це неминуче позначатиметься і на зовнішній політиці.

На нинішньому етапі розвитку особливо потрібні відродження і модернізація кращих національних традицій та цінностей, співвіднесення їх з визначальними векторами розвитку людства. За великим рахунком, постає проблема формування, творення нової української нації.

Це, в свою чергу, передбачає вироблення адекватної викликам сучасності загальнонаціональної ідеології. Зрозуміло, йдеться не про повернення до ідеологічного диктату, надання якійсь партійній ідеології статусу обов'язкової. Це ми вже, як говориться, проходили.

Згідно з Конституцією суспільне життя в нашій державі грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Однак принцип ідеологічного плюралізму аж ніяк не заперечує потреби суспільства в певному консолідуючому началі, консенсусі у найбільш принципових питаннях і поглядах на способи їх вирішення, забезпечення суспільної злагоди й гармонії.

Саме це й маю на увазі під загальнонаціональною ідеологією. Не державна ідеологія, а ідеологія державотворення покликана згуртувати українську націю, визначити ієрархію вищих національних інтересів та завдань. Наш народ спроможний витворити величну й амбітну "українську мрію", яка стане відповіддю на виклики нового тисячоліття. Адже історія вчить: лише ті народи, що мали таку мрію, виявилися здатними поставити перед собою великі цілі й досягти їх.

Останнім часом завдання націотворення все частіше розглядаються під кутом зору концепції політичної нації. Загалом вона відповідає інтересам розвитку нашого суспільства. Однак за умови, якщо її не використовувати, як це іноді робиться, для протиставлення громадянського етнічному, нівелювання етнонаціональних відмінностей, заперечення державного статусу української мови, насаджування духовно безплідних космополітичних поглядів.

Поняття політичної нації лише тоді наповниться живим конкретним змістом, коли вбере в себе і гармонійно поєднає етнічні складові. У ньому мають знайти відображення органічно вписані в європейський цивілізаційний контекст природні права як титульного етносу, так і національних меншин.

Ідеологія творення нової української нації має бути зорієнтована на майбутнє і разом з тим враховувати сучасний стан суспільства, яке разом з українцями утворюють мільйони людей інших національностей.

Нам відома ціна, що її заплатив колишній Радянський Союз за волюнтаризм у національній політиці. Тому Українська держава ніколи не буде штучно форсувати етноінтеграційні процеси. Натомість всіляко підтримуватимуться національні мови та культури, паростки національної самобутності.

Економічною основою нової української нації мають стати єдиний національний ринок і спільний економічний інтерес, політичною основою - демократична організація громадського життя та владно-підвладних відносин, соціальною - середній клас, консолідований з іншими верствами суспільства, духовною - національна ідея, "пропущена" крізь призму інтересів та потреб особистості і піднесена до рівня найвищих світоглядних цінностей.

Національна ідея - стрижень, осердя загальнонаціональної ідеології. Але її не можна розглядати як щось дане раз і назавжди, незмінне і застигле. На кожному етапі історії їй властиві цілком конкретні сутність та спрямованість.

На початку 90-х років головний зміст української національної ідеї виражало прагнення переважної більшості наших співгромадян до реальної незалежності та державності України. Тепер, коли цієї мети досягнуто, ми розв'язуємо якісно інші завдання. Отже, відповідних трансформацій повинна зазнати й наша національна ідея.

Переконаний, що нею сьогодні має бути ідея побудови сильної демократичної Української держави.

А сильною нині може бути лише справді демократична держава, яка:

- чітко усвідомлює і вміє відстоювати національні інтереси;

- твердо гарантує громадянам конституційні права і свободи;

- спирається на приватну ініціативу, патріотичні почуття та громадянську свідомість усіх членів суспільства;

- забезпечує збереження, розширене відтворення й розвиток природних, демографічних, інтелектуальних та інформаційних ресурсів;

- плекає національні надбання, повагу до історії народу, здобутків попередніх поколінь;

- робить ставку в своєму економічному розвитку передусім на власні сили і водночас є привабливою для зарубіжних інвесторів;

- динамічно нарощує науково-технічний і виробничий потенціал;

- має мобільні й дієздатні силові структури, спроможні ефективно протидіяти будь-яким зовнішнім та внутрішнім загрозам національній безпеці.

Саме такою державою належить стати Україні у XXI столітті.

Зміст і обсяг поставлених завдань зумовлюють логіку реформи політичної системи. Після затвердження Концепції з урахуванням її широкого обговорення в суспільстві має розпочатися цілеспрямована робота з напрацювання проектів відповідних змін до Конституції та формування необхідної законодавчої бази.

Другим етапом має стати широка роз'яснювальна робота з метою формування суспільного консенсусу щодо обраного напряму трансформації політичної системи.

На третьому, завершальному етапі мають бути внесені зміни до Конституції і відповідно до них оновлене правове поле функціонування реформованої політичної системи.

Здійснення цих масштабних перетворень повинно ознаменувати завершення перехідного періоду і набуття політичною системою нашої держави якісно нового стану.

Дякую всім за участь у конференції і бажаю успіхів у реалізації цих завдань.

UP